Історія заселення села

Село, в якому я проживаю, знаходиться в степовій частині Південної України, яка почала заселятися в кінці ХVІІІ–на початку ХІХ ст.

Після розгрому Запорозької Січі в 1775 році колишні запорозькі землі почали роздаватися поміщикам, як російським, так і іноземним. Правобережжя місцевої річки було передано, як і значна частина інших навколишніх земель, князю румуно-грецького походження Кантакузену, який, продавши породистих коней і собак, на виручені гроші купив кріпосних селян в Полтавській губернії і перевіз їх на наші землі.

Полтавська губернія

Полтавська губернія

Це було в 80-х роках ХVІІІ ст., але до сьогодні місцеві жителі переповідають легенди, в яких основною думкою є фраза: «на собак обміняли».Лівобережжя ж залишалося незаселеним, і тільки на початку ХІХ ст., після заснування військового поселення, ці землі починають заселятися вихідцями з Курської губернії (російськомовне населення)

Ку́рська губе́рнія

Ку́рська губе́рнія

і Слобідської України (україномовне). Ці селяни отримують статус державних селян (на відміну від кріпосних правобережжя).

Слобожанщина

Слобожанщина

Всі ці етнічні групи спочатку проживають достатньо відокремлено–Слободка і Хохлаччина, але поступово незначна група українців лівобережжя розчинюється серед переважаючих росіян, утворюючи одне поселення і фактично російськомовну громаду. Що ж до українців правобережної частини, то той чинник, що вони були кріпосними аж до реформи 1861року, та ще й довгий час залишалися тимчасовозобов’язаними, попри весь негатив дозволив їм не тільки зберегти українську мову, українські звичаї, українську ментальність, але й значною мірою вплинути на російськомовне населення, несучи свої українські звичаї в життя і побут сусідів. До речі, ні русифікація в часи царизму і така ж русифікація в радянські часи, коли була закрита українська початкова школа, коли сільська рада оголошувалася «національною російською» (в період так званої «коренізації»), ні навіть офіційне об’єднання двох поселень–українського і російського в одне село не змогли вибити з їх свідомості українське начало.

Наступним етапом, який значно порушив баланс взаємовідносин між жителями села,стала столипінська реформа і вихід селян на хутори. Зрозуміло, що такий вихід був можливий тільки тоді, коли селянин мав хоча б найнеобхідніші знаряддя праці і худобу, які б дозволили самостійно господарювати. Не випадково, що переважна більшість серед таких селян становили росіяни (колишній кріпосний українець практично не міг розбагатіти навіть після звільнення від кріпацтва). Такий вихід з общини дещо ослабив вплив росіян, але разом з тим хуторяни успадкували саме від українців любов і повагу до землі і, чесно признаючись, приватновласницьку психологію. І навіть сьогодні, при тому, що росіяни за походженням вже не є домінуючою частиною нашої територіальної громади, їх частка серед одноосібників і фермерів переважаюча.

З іншого боку,столипінська реформа привела до того, що значна частина жителів села (але вже українці) в пошуках кращої долі переселилися на Далекий Схід, щоправда пізніше, в 20-і роки, вони повернулися.

Радянські часи практично до 40-х рр. ХХ ст. не внесли якихось значних змін до національного складу села. Кріпосна залежність селян (але тепер вже в радянсько-колгоспному варіанті), практично однаковий стан народжуваності і смертності – в голодоморі 1932-33 років і в Другій світовій війні вмирали представники обох етносів – не змінили національний баланс.

Але в повоєнні роки відбувається ряд подій, які такий баланс змінюють. Депортація українців західних областей України в степові райони, хоча й проводилася способом, подібним до операції «Вісла» в Польщі – по кілька сімей в кожне село і не більше, все ж принесла до нашого села нові звички, нові традиції і деякі з них прижилися. Треба відзначити, що жителі села досить, як кажуть сьогодні, толерантно прийняли поповнення, і жоден з тих переселенців, які ще живі і з якими мені доводилося спілкуватися, не говорили про якесь вороже ставлення до них з боку місцевих жителів, хіба що на побутовому рівні в когось вирива-лося лайливе на той час «бендерка».

Іншою знаменною подією для села стало будівництво Южноукраїнської АЕС. Це будівництво потребувало великої кількості робочих рук, а заробітна плата в порівнянні з колгоспною була високою,до того ж значне житлове будівництво, забезпеченість товарами і продуктами по
першій категорії (щоправда, я й до цього часу так і не зрозуміла, що таке перша категорія, мабуть щось дуже гарне, бо і до цього часу цю категорію згадують в селі) привело до того, що з села почало виїжджати працездатне населення.В місцевому колгоспі виникає дефіцит робочих рук і його керівництво починає залучати до сільгоспвиробництва так звані наймані бригади для сезонних робіт в рослинництві –скирдування соломи,вирощування цукрового буряку, овочів, баштанних культур, а також в будівництві. Знищення населених пунктів, які виникали на місці колишніх хуторів, як неперспективних і виділення значних державних коштів для будівництва житла в селі привело до різкого збільшення кількості немісцевих жителів, які живуть в селі – вихідців з інших регіонів України, Молдавії, Росії і навіть Узбекистану. Частина з цих жителів, які працювали на сезонних роботах, виходила в селі заміж чи одружувалася і залишалася в селі, частина переселялася сім’ями (жителі Молдавії, які почали масово переселятися до нашого села з 1988 року – перший переселенець Іван Скрипкару і сьогодні проживає в селі),частина (з інтелігенції) –приїжджали по примусовому розподілу після закінчення навчальних закладів, декого привезли місцеві хлопці з армії (так потрапили сюди росіянки з Поволжя).

Ось такі основні події, пов’язані з заселенням села за час його існування. Зрозуміло, що ці події розглядаються тільки як пояснення процесу формування сьогоднішнього етнічного складу села і не претендують на 100% історичну достовірність.

Уривок з дослідної роботи
“Формування менталітету сільської багатонаціональної громади на півдні України
(на прикладі рідного села)
Автор: Хатунцева Юлія Сергіївна, 11 клас, Новокрасненська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Арбузинської районної ради Миколаївської області
Вчитель: Титаренко Олександр Іванович, вчитель історії названої школи

Advertisements
Categories: Історія, Публікації, Школа | Залишити коментар

Навігація по публікаціям

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Блог на WordPress.com .

%d блогерам подобається це: